Будьте вільними, – художниця Марічка Островська

Вона постійно в русі, постійно подорожує і створює нові проекти. Дивлячись у її очі, відчуваючи цю шалену енергетику і силу, хочеться і собі жити на повну. Такі люди мене завжди дуже надихають.

Роботи волинської художниці Марічки Островської – це не просто гарні картини, це увесь спектр життя від чуттєвої тілесної любові до могутності землі і роду. Марічка – автор виставок «Стовп за вікном життя – як є», «Беріг-оберіг», «Берегиня-мати», «Яблука на кілімках», «БезГрішні», «Душа і природа». Окрім цього дівчина проводила художні майстер-класи для дітей у Туреччині, Кіпрі, Болгарії та Німеччині, розмальовує одяг та займається іншими проектами.

Чимало волинян звинувачують її у висвітленні табуйованих тем та називають скандальною, однак, попри всю критику та нападки художниця залишається вірною собі та вільною від пересудів.

Хто така Марічка Островська?

Художник.

І все?

Так.

Ок. Дуже лаконічно☺

(посміхається).

ПРОЕКТ «БЕЗГРІШНІ»: ЛЮБОВ ЧИ ПРОВОКАЦІЯ

У тебе є багато різних проектів від еротичних розмальовок до майстер-класів з дітьми. Як вдається поєднувати такі різні теми?

Через те, що еротична тема – це тема любові, а діти народжуються від любові. І, якщо для когось це здається дисгармонічно чи якось трохи збочено, то я вважаю, що це комплекси людей, які цього не сприймають, тому що є для дорослих і є для дітей. І те, що я знаходжу мову з малими дітьми, і дуже гарно з ними вчуся разом, і творю – це окрема тема, а те, що для дорослих, іде такий певний творчий і особистий розвиток, то це зовсім інша тема.

Художній майстер-клас для дітей у Туреччині:

Взимку ти презентувала у Луцьку виставку картин та антистрес-розмальовку «БезГрішні» з відвертими еротичними зображеннями. Ця подія викликала шквал негативних емоцій та критики серед волинян. Ти очікувала такої реакції?

Ясне діло, що кожній людині, яка щось робить, хочеться чогось такого, щоб так струсануло, але насправді від деяких людей я не чекала, або чекала якоїсь нормальної критики. Я вважаю, що в Луцьку, взагалі, такої нормальної адекватної критики не було. Тобто це навіть не можна назвати критикою, це просто крик душі якихось незадоволених жінок. Судячи з відгуків їхніх і з того всього, то це тільки особистісні маневри, а не критика. Так що це навіть критикою назвати не можна.

Що для тебе означають ці роботи? Це ж не просто провокація, правда?

Ні, це тілесна любов, яка присутня абсолютно в кожному з нас, і дивлячись по телевізору релкаму, діти набагато більше пізнають порно, ніж в цих малюнках. Хоча ясне діло, що дітям цього я не показувала, і ясне діло, що я не рекомендую показувати це дітям.

Це в першу чергу взаємозв’язок двох людей, які можуть насолоджуватися одне одним.

Ти часто їздиш зі своїми виставками та проектами закордон. Як оцінили «БезГрішних» там? І, взагалі, яке ставлення до художників і мистецтва там, дуже відрізняється від наших реалій?

Саме ставлення до художників – це факт, що дуже відрізняється, через те що навіть оце порівняння, що закордоном на виставку до мене прийшли мами, тати навіть з маленькими дітками, і вони на це дивилися не сміючись, і не затуляючи очей, і не шепчачись щось там, обертаючись, і ха-ха-ха, хі-хі-хі. А це було дуже адекватно і дуже гарно все, виховано і чемно. А в нас такого немає, в нас немає вихованості.

Єдине справді вільне та надихаюче на творчість місце в Луцьку – це галерея від спілки художників. Тому що її керівник Володимир Марчук дозволяє художникам бути на своєму місці і робити свою справу – бути провідниками образотворчої інформації у суспільстві.

Саме ставлення до художників – це факт, що дуже відрізняється, через те що навіть оце порівняння, що закордоном на виставку до мене прийшли мами, тати навіть з маленькими дітками, і вони на це дивилися не сміючись, і не затуляючи очей, і не шепчачись щось там, обертаючись, і ха-ха-ха, хі-хі-хі. А це було дуже адекватно і дуже гарно все, виховано і чемно. А в нас такого немає, в нас немає вихованості.

Це в Польщі була виставка, так?

Так. Немає вихованості в людей, немає толерантності відношення, немає культури спілкування. Тому що в нас навіть відношення наших художників… це якась інфантильність чи як це правильно назвати. Через те, що це насправді дуже легка тема (я вже напевно на інше питання відповідь даю). Розумієш, в мене таке враження склалося, що реально деякі художники на мене зляться, от саме луцькі, через те, що вони робили еротичні теми, але не висвітлили краще тему сексу. Через те, що це дуже така тема отак (клацає пальцями), її дуже добре з’їсти, дуже добре зробити на ній якісь перформенси, її дуже добре продовжувати, розкручувати, і дуже багато луцьких її могло зробити. Деякі люди культурні, виховані зі мною про це говорили , і одне одному радили, а деякі люди некультурні говорили тільки поза очима, і говорили, що це порно, що це незрозуміло що. Зараз я вже про це думаю так через те, що це могла зробити вона, вона, вона це могла зробити, а вона це просто проґавила… свій шанс.

Що чи кого ніколи б не намалювала Марічка Островська?

На замовлення я не можу працювати.

Чому?

Тому що це не моє. А перше завдання художника – це взаємозв’язок напевно якийсь. Ти сама знаєш, що дехто пише, дехто малює, дехто співає, дехто музику складає. І саме в цих професіях, та навіть бухгалтер, він робить свою роботу і він це робить зі смаком, він від цього відчуває кайф. Але числа люблять порядок, статті (хто там журналіст) і то є нюанси, ви ж можете все своїми словами переписувати. Ви тримаєте зв’язок між тим, хто говорить, і тим, слухає або читає. Так само я тримаю зв’язок між тим, що є якась ідея, і є її подача. І хто має це диктувати? От, якби тобі хтось диктував слова, які ти маєш писати, це нормально було б, коли ти сама робиш свої висновки. Так само й я.

Картини Марічки Островської намальовані спеціально для фестивалю «Art Jazz Cooperation». Кожен охочий міг їх розмалювати:

У тебе є улюблений проект чи ти всі любиш однаково, як всі пальці на руці?☺

І ці, що показувала, і ці, що є нереалізовані, і ті, що в голові навіть. Кожна якась лінія на листочку паперу має свій сенс напевно що. Я – фаталістка (посміхається).

У тобі вирує стільки ідей та енергії! Від чого ти заряджаєш свої батарейки?

Від друзів, від землі, від сонця, від дощу, від того всього, що мене оточує, від дітей.

Перформенс Марічки Островської  та Лєни Шторм «Фікція весни/ Душа і природа». Фото – Валерія Панасюка:

СКУЛЬПТУРИ З СІНА

Розкажи про свої величезні скульптури з сіна. Вони просто неймовірні! Як ти це робиш?

Просто! (сміється) Беру сіно, обмотую його ниткою (посміхається).

Я – учасник сімейних таборів «Ділі-ділі». Це дуже класна команда, яка допомагає теж багато в чому мені реалізуватися, в навчанні, тобто я з ними разом теж навчаюся. Це київська команда, яка мене прийняла в свою велику родину. В них на таборах завжди присутні батьки з дітьми і це така командна сімейна робота, родинна. А оскільки для мене ці цінності грають дуже велику роль – саме родина, коріння – це дуже важливо. Ми з ними проводимо різні майстер-класи. І коли ми з сіна робили такий, в нас тати збивали дерев’яні каркаси великі, ми робили спеціальні креслення для козлів, і потім всі разом і діти, і дорослі, всі намотували основу, набивали таку форму.

А каркас з чого робиться?

З дерева. Ну можна і з металу, в залежності що дозволяє кишеня.

І ясне діло, що дуже відчувається, що це все енергія, всі один одному допомагають. Це не тільки сім’ями робилося – одна сім’я в’язала ногу, друга – другу ногу, а це робив увесь табір! Там було 70 людей! Там були й турки (бо це ж міжнародні табори), і їм так це сподобалося всім. І я так дивлюся на це все (в мене ще тоді рука була перев’язана): з якими вони очима це роблять, ці діти там вилазять, ніхто не халявить, все прекрасно мотають, всі намотують, то реально мені лишилося тільки буквально на день роботи, я просто вив’язала форму морди, коліна трохи, роги – це вже ми командою суто «Ділі-ділі» допрацьовували. І вийшло, що це останній табір в Ужгороді, ці скульптури стоять в Парку Шенборна, і вони вийшли найвищі в Україні наразі. Єдине, що ми їх не зареєстрували, через те що реєстрація 19000 гривень коштує, а ми цього не могли дозволити, ну і це дурня повна, ми знаємо, що наша скульптура – найбільша. Попередня була у Львові зроблена – 3 метри 65 сантиметрів, здається, а наша має майже 5 метрів без 15 сантиметрів.

Ці скульптури стоять в Парку Шенборна, і вони вийшли найвищі в Україні наразі. Єдине, що ми їх не зареєстрували, через те що реєстрація 19000 гривень коштує, а ми цього не могли дозволити, ну і це дурня повна, ми знаємо, що наша скульптура – найбільша. 

За скільки часу ви це зробили?

Один день в’язали всім табором і другий день в’язала команда «Ділі-ділі». Ну але це була купа людей, і купа енергії. Розумієш, це теж дуже важливо: з ким ти робиш і як ти робиш. В будь-якій роботі це важливо – настрій, емоції, команда. Якщо я щось сама роблю, то теж дуже важливо поспілкуватися, знаєш, коли ікони малюють, то постяться, а для мене дуже важливо в залежності від того, що я роблю, піти до бабці чи з друзями пообніматися. Це насправді дуже важливо. Я розумію, що це для когось може бути фігня, але я знаю, що це не фігня.

А які умови зберігання таких скульптур? Скільки вони живуть?

Перед тим ми робили на початку червня якогось 7-ого чи 5-ого числа малі скульптури і суть в тому, що ми в серпні приїхали, два місяці пройшло – фігури стояли! Якщо міцний каркас, якщо добре обмотана фігура джгутом (ми мотали спочатку нитками, потім фіксували це все таким джгутом лляним, щоб воно вигляд мало автентичний), фігура простоїть. Тільки що там могли вухо витягнути, бо воно як би окремо йде, ну не окремо – воно там на патику і запихається всередину, так само ріг, але просто обв’язується потім, і хтось, може, собі волочиться і здере вухо чи ще щось. Але фігури дуже збиті, і в тих двох великих ще є діти поставлені, то діти це ще з червневих фігур. Тобто абсолютно нічого, і на них можна було сідати. Просто саме головне, щоб не сідали 80-кілограмові дядьки, ну тобто ставитися з повагою, більше нічого не треба – культура і виховання. От хто як до чого відноситься, то й так і має, так само, як одяг носиться і все.

ПОТЯГ ДО ЗЕМЛІ

У твоїй творчості багато етно-мотивів. Чому саме така тематика, в тебе є потяг до прадавніх знань, вірувань?

В мене потяг великий до землі, саме до нашої землі, не можу зрозуміти чому. Я люблю кожну землю абсолютно, так само і в Африці була, і на островах була.

Виставка картин «Яблука на кілімках»:

Ти була в Африці?

Так, я була в Єгипті. І там, в Луксорі, теж дуже відчувалося збереження давнього, розумієш. І, до речі, навіть берегині, пам’ятаєш, в мене були такі великі баби-берегині намальовані, це потім мені теж Наталя Кумановська навіть сказала, що це з Єгипту ця традиція жінки (Наталія Кумановська – художниця, – авт.) Але вийшло, що я приїхала з Єгипту, і зробила цих бабів. Вся історія на землі і всі символи – однакові. Оце тільки в «БезГрішних» використала якісь такі наші мотиви, і то вони там перемішані, стилізовані. Але в основному все старе, все прадавнє, воно все йде однакове, тобто ми всі кругом були однакові. Для нас було святим сонце і земля, вода, вогонь. Все те саме й зараз залишається, просто що інші рівні, і ми вже собі поробили інші стилізації. Тому не можна сказати, що це суто українське. Ну але ясне діло, що ця земля, де я народилася, вона має просто величезну силу, і вона кожен раз спасає, кожен раз лікує, кожен раз відчувається любов. Я не знаю як це пояснити словами.

В основному все старе, все прадавнє, воно все йде однакове, тобто ми всі кругом були однакові. Для нас було святим сонце і земля, вода, вогонь. Все те саме й зараз залишається, просто що інші рівні? і ми вже собі поробили інші стилізації.

Про що мріє Марічка Островська?

Бути вільною. Знаєш, це вибила собі слова Івана Сірка «Здобуду волю, заслужу небо» (показує татуювання на руці) – хочу бути вільною напевно що від всього. Хочу, щоб моє тіло було вільне, хочу, щоб думки були вільні, щоб не ображатися на людей, щоб був мир, щоб не піддаватися якимось соціальним рамкам, щоб не дивитися на те, на що дивиться більшість, щоб слухати те, що говорить душа і те, що говорить серце, а не те, що говорять всі кругом, от хочу дуже такої волі.

Хочу, щоб моє тіло було вільне, хочу, щоб думки були вільні, щоб не ображатися на людей, щоб був мир, щоб не піддаватися якимось соціальним рамкам, щоб не дивитися на те, на що дивиться більшість, щоб слухати те, що говорить душа і те, що говорить серце, а не те, що говорять всі кругом, от хочу дуже такої волі.

Так гарно. Я аж заслухалася.

Уяви, що перед тобою на площі зібралися усі, хто коли-небудь бачив твої роботи, як шанувальники, так і критики, і в тебе є кілька хвилин, щоб сказати їм щось дуже важливе. Що б ти їм сказала?

Будьте вільними.

Розмовляла Зю Побережнюк

ПІДТРИМАЙ ВОЛИНЬТОП – ДОПОМОЖИ В РОЗВИТКУ НЕЗАЛЕЖНИХ ЛУЦЬКИХ МЕДІА!