“Дебатування – золото” – Антон Євтушок

«Дебатер, учитель, громадський діяч. Ці слова промовисто і повністю демонструють те, чим я займаюсь» – каже лучанин Антон Євтушок. Йому 26, прочитав декілька сотень книг, працює в дебатах уже 5 років.

У мистецтві красномовства досяг такого рівня, що здатен переконати, здається, усіх людей на планеті, ніби земля тримається на трьох китах. Однак жодних натяків на хизування. Про те, ким він є і чому обрав саме такий стиль життя, Антон Євтушок розповів у інтерв’ю ВолиньТоп.

Якщо ти йдеш працювати вчителем тільки заради зарплати, ти йдеш не туди.

Хто допоміг стати тим, ким ти є зараз?

Не можу сказати, що в мене був якийсь вчитель, який вів за собою, чи кумир, на якого я рівнявся. Усі люд

и, з якими ми комунікуємо тим чи іншим чином на нас впливають. Усі ситуації, в яких ти перебуваєш, університет, в якому ти навчаєшся, школа, робота. Усе це на тебе впливає, змінює і робить тебе таким, який ти є.

Коли і за яких обставин ти вирішив присвятити частинку себе громадській діяльності?

Я випадково потрапив у першу свою громадську організацію, яка мала назву «Студентська рада Волині». Усе почалось з того, що у листопаді 2011 року до мене зателефонував знайомий і сказав, що у них є хороша команда на Кубок Волині з брейн-рингу, але захворіло двоє людей і їм потрібна заміна. Він мені запропонував спробувати свої сили і я погодився. Я поспілкувався зі своїми друзями по команді, і з того часу ми почали підтримувати зв’язок. Почав відвідувати засідання студентської ради. Ось з того моменту я почав займатися громадською діяльністю.

Яким проектом ти пишаєшся найбільше?

Найбільше у свої сили дозволив повірити проект, яким я зайнявся уже через півроку після початку моєї громадської діяльності. Була холодна зима 2012 року. “Укрзалізниця” відмінила хід потягу номер 667 – 668 зі сполученням Ковель – Чернівці. Ми разом з організацією “Аморе” збирали підписи людей, писали листи, аби відновили цей потяг. Через деякий час нас все ж почули і рух потяга було відновлено. І після цього ми декілька тижнів поспіль приїжджали на вокзал, аби зустріти і провести цей потяг, аби переконатись, що наші сили витрачені недарма. І хоча він став їздити не щодня, а через день, це все одно стало для нас суттєвим здобутком.

Регулярні “Культурні вечорки” у бібліотеці імені Олени Пчілки твоїх рук діло?

Так, я є одним із організаторів цього дійства.

Розкажи, в чому ідея “Культурних вечорок”?

“Культурні вечорки” – це проект, який з’явився на рівні ідеї вже давно. Це ідея громадських центрів, як у США, коли бібліотеки поступово перетворюються в громадські центри, де проводяться різні конференції, заходи та зустрічі, куди люди приходять читати і працювати. Саму ідею “Культурної вечорки” ми придумали в маленькій організації “Брейншторм”, яка на той момент складалася з 5 людей і займалась організацією різних проектів. У цьому проекті нас підтримала мистецька агенція “Стендаль”.

Ідея проста: бібліотека розбивалася на декілька різних зон: одна з них – ігрова, де відвідувачі мали змогу зіграти у настільні ігри, інша зона – зона лекторію, де ми проводили майстер-класи, або ж запрошували людей, які вели цікаві лекції про різні нетривіальні речі. Також була зона фільмів, бо одного разу ми в бібліотеці знайшли старий бабінний проектор разом із записами фільмів та мультфільмів.

Також обов’язковою складовою “Вечорок” є екскурсія бібліотекою, адже вона насправді більша, ніж здається на перший погляд. У приміщенні є ще два поверхи книгосховищ, у які звичайним відвідувачам вхід заборонений, але під час “Вечорок” можна туди потрапити. Ми проводили у книгосховищі екскурсії та фотосесії. Одного разу там навіть знімали бук-трейлер.

Ким ти хотів стати в дитинстві?

Я мріяв бути бібліотекарем, бо виріс у цій атмосфері, мріяв літати на літаку  (бути пілотом малої авіації), мріяв писати ігри. А зараз я вчитель інформатики у школі.

Ти обрав вчителювання, бо любиш дітей і бажаєш викладати чи мав інакші мотиви?

Я б не сказав, що ключовою у моєму виборі стала любов до дітей чи бажання викладати, але, безумовно, це є однією з причин чому я вирішив саме викладати. Я би міг піти працювати в IT-компанію. У цю сферу пішло багато моїх одногрупників, які є хорошими спеціалістами і отримують солідно більшу зарплатню, ніж отримує вчитель. Але я вважаю так: якщо ти йдеш працювати вчителем тільки заради заробітної платні, то ти йдеш не туди.

Напевне, оскільки після 9 класу я вирішив піти навчатись у педагогічний коледж, то десь, глибоко в душі, в мені проглядалась ідея, що навчати і ділитися знаннями – це правильно. Я не так давно відкрив для себе професію вчителя і радий, що маю саме таку роботу. Таким чином я віддаю суспільству свій соціальний внесок, адже вважаю, що це важливо.

 Кожен повинен віддати якусь частинку себе на благо нашому майбутньому.

Дебати випадково завітали у твоє життя чи це теж був осмислений вибір?

Одного разу, у 2013 році, я прийшов в університетську бухгалтерію, аби здати певну звітність, а в той час туди почав раз за разом надходити один і той самий факс, який мав би прийти у відділ молодіжної політики. Це був факс від тодішнього голови Івано-Франківського осередку Федерації Дебатів України (далі – ФДУ, ред.), а тепер уже мого друга і тіммейта (гравця-напарника у команді), Михайла Ткача, який запрошував нас на Всеукраїнський дебатний турнір у Яремче під назвою “Підйом”.

Тоді ми зібрали дві команди і поїхали. І от, саме на тому турнірі я зрозумів що таке ФДУ і побачив якими ж дебати мають бути насправді. Далі почали в Луцьку організовувати щось серйозне. Півроку у нас була досить нестабільна ситуація, взлети і падіння. Попри всі труднощі, сьомого жовтня–2014 року ми офіційно відкрили наш дебатний клуб при бібліотеці імені Олени Пчілки. І от, з того часу засідання проводяться щотижнево, щоразу до нас долучається все більше людей. Так ми і сформувались.

Ти довгий час є головою Волинського осередку ФДУ і став засновником дебатів у області. Посада досить серйозна. Чому ти вирішив взяти на себе таку відповідальність?

Все просто. На той час дебатами ще ніхто серйозно не займався і не було кому її взяти. Була ідея у мене і ще у декількох ентузіастів, що нам потрібні дебати, і ми самотужки, маленькою командою, почали діяти. Для того, щоби передати посаду голови, потрібно мати в осередку людину, яка готова на себе це взяти.

У нашому відділенні у травні будуть перевибори і у нас вже є кандидатура, яку осередок прийняв і підтримує. Я вже поступово вводжу його у курс справ і він активно займається організаційними моментами. Це наступний наш голова організації в області. Це не означає, що я кудись зникаю, але я вважаю, що нам потрібні нові люди з новими ідеями.

Умовно кажучи, вік дебатера – три роки. Більшість не витримує більше трьох років і йдуть у якісь інші галузі. Наприклад, у вищі посади ФДУ або ж у суддівство. Ті люди, які лишились довше трьох років – скелет організації і кращі спікери України.

Хоча теперішній чемпіон і один з найкращих спікерів України Олег Стоєв прийшов у дебати два сезони тому. За цей час він зміг здобути звання чемпіона України. Це найшвидший підйом за весь час існування ФДУ.

Дебатувати досить складно, адже потрібно розумітися в різноматіних галузях. Дехто не витримує навіть тижня. Чому це привабило тебе на роки?

Бо кидати справу на половині шляху – неправильно. Я не вважаю, що перед дебатерами стоїть проблема неосвіченості. Так, аби грати добре потрібно мати суттєвий базис знань, але ним ще потрібно вміти користуватись. На мою думку, проблема у небажанні людей вчитись і виділяти час на саморозвиток. Дебати – не той спосіб діяльності, де ти по клацанню пальців здобуваєш кубок. Аби перемогти потрібно працювати над собою. Потрібно працювати, як у будь-якому спорті. У когось більший базис знань, у когось менший, але працюючи можна сягнути бажаного результату. У мене не було бажання піти з дебатів, бо я вирішив, що це важливо для мене. І якщо я поставив дебати для себе пріоритетом, то я маю діяти і вдосконалюватись.

Доповни, будь ласка, більше про моменти перемог

Також значними перемогами для мене стали перемога на Західноукраїнській дебатній лізі та на турнірі у Хмельницькому під назвою “Critical Opinion”. Кубка з другого турніру я навіть не бачив, бо про перемогу дізнався сідаючи в автобус, а оскільки я грав з тіммейдом з іншого міста, то ми вирішили аби кубок поїхав разом з Катею до Івано-Франківська, як і у випадку з “Кубком Одеси”, де кубок поїхав до Львова разом з Михайлом.

Ще однією важливою перемогою для мене став кубок кращого судді, який я отримав у Луцьку, хоча на турнірі були судді, у яких більше досвіду, але наші гравці, даючи оцінку суддівській колегій, надали перевагу мені, за що я дуже вдячний. У нашого відділення є спеціальна шафа, на якій стоять кубки і ми сподіваємось, що їх ставатиме все більше і більше. Працюємо, як то кажуть, на результат.

Якою перемогою ти пишаєшся найбільше?

Першою своєю суттєвою перемогою я вважаю здобуття ліцензії атестованого дебатного судді. Це для мене найбільший здобуток. Найбільше я пишаюсь перемогою у наймасштабнішому дебатному турнірі в Україні під назвою “Кубок Одеси 2016”, за перемогу в якому змагалось 108 команд.

Що ти відчував, коли тримав здобутий кубок у руках?

Я не можу сказати, які я емоції відчував, коли тримав кубок в руках, бо не тримав його. Я дізнався про перемогу, коли біг з таксі по підземному переходу в Одесі і був впевнений, що ми запізнимось на потяг, бо суддівська колегія затримала обговорення. І лише у потязі я усвідомив що відбулось.

Що тобі допомогло стати одним з найкращих спікерів України і хорошим атестованим суддею?

Я би не відносив себе до кращих дебатерів України. Так, у нас є певні умовні рейтинги, за якими останні 3 сезони я перебуваю десь у верхній 50. Коли вище, коли нижче. Щодо атестації, то я поставив для себе ціль і вирішив спробувати. Перед атестацією я готувався переважно до тестового модулю, бо практика мені давалася значно краще, ніж теорія. Хоча зараз ті люди, які не проходять атестацію, здобувають поразку, в основному, на практичній частині, а теорію здають відмінно.

Мені, напевне, було простіше атестуватись, ніж деяким новим людям, бо ще до атестації я мав змогу судити два Всеукраїнських дебатних турніри, коли атестація ще не виникла і це не було обов’язковою умовою для суддівства. Я успішно здав усі екзамени і через тиждень після того ми поїхали на турнір “Кубок Фенікса”, де виникла весела ситуація, коли, тоді ще неатестований, Олександр Серт судив раунд, у якому грало п’ять атестованих суддів.

Коли ти судиш, то вбачаєш у своїх словах певний внесок у гру, коли намагаєшся пояснити чому вийшло саме так, чому місця розставились саме таким чином і як можна було зіграти краще. Немає якоїсь панацеї, аби судити краще, є певні підходи до цього. Аби навчитись судити – потрібна практика. В якийсь момент, судячи, ти починаєш обирати правильний критерій і розуміти, чому він правильний, і у процесі самоосвіти і самопізнання ти здобуваєш це знання.

Чим дебати корисні для молоді?

Зараз я розумію, що якби я раніше почав дебатувати, то міг би здобути набагато більше успіху у цій сфері. Дебати розвивають критичне мислення, вчать працювати в команді, вчать як діяти у критичній ситуації, бо у тебе є всього 15 хвилин на обдумування теми та написання аргументів перед раундом. Завдяки дебатам можна здобути багато навичок, які молоді точно потрібні.

Чи вважаєш ти себе успішною людиною?

Це дуже суб’єктивна річ. Є якісь речі якими я займаюсь, які мені вдаються і це робить мене більш щасливим, але я не бачу якогось якісного зрозумілого критерію успіху. Я бачу куди можна ще йти, і тому можна стати ще більш успішним, ніж я є зараз. Я припускаю, що дебати можуть допомогти ставати успішним. Щодо себе, то не можу чітко дати відповідь на це питання. Не можу з цілковитою впевненістю сказати, що я успішна чи неуспішна людина. Я десь у русі. В пошуку.

Спілкувалася Елеонора Швець, фотографував Антон Бугайчук

Якщо ви зацікавлені в розвитку громадських медіа Луцька – допоможіть проекту ВолиньТоп