28-річна Юлія Ткачук протягом трьох років працює адміністратором у Молодіжному центрі Волині, який вона створила разом зі своїм чоловіком громадським діячем Захаром Ткачуком. МЦ – місце, яке об’єднує молодіжні громадські ініціативи області та допомагає активістам реалізовувати свої проекти.
Окрім адміністративної роботи у центрі лучанка створює дизайн афіш, декор просторів та власноруч виготовляє ляльки.
Про зраду і перемогу в молодіжній політиці, відповідальність за власне місто та 20-річних бабусь Юлія Ткачук розповіла в інтерв’ю інтернет-виданню «Лучанка»
Хто така Юлія Ткачук?
Отак от (посміхається). Я навіть не знаю як відповісти на це питання, тому що це те саме як запитати «хто ти по життю»? Хтось скаже: «я – людина», хтось скаже: «я – творча особистість». Ну, напевно, якщо описати такими загальними словами – я – людина, яка любить саморозвиток, якісь творчі починання, в той же час я люблю різні наукові передачі, дізнаватися про якісь відкриття, також я інтроверт, і мені завжди дуже складно виходити в люди і знайомитися з новими людьми (посміхається). Ну і, звісно, я – адміністратор у Молодіжному центрі.
Що тобі дає робота в Молодіжному центрі?
Так як я вже сказала, що я інтроверт, і коли вчилася в університеті, то думала, що буду перекладачем, який зариється в книжки, і буде раз на місяць бачитися з якимись людьми, щоб тільки отримувати зарплатню (посміхається). Тому для мене це дуже великий виклик в плані того, що мені щодня доводиться зустрічатися з новими людьми, спілкуватися. І в той же час, я вважаю, що якісь круті речі можуть статися з тобою тільки за межами зони комфорту, тому треба щодня кидати собі виклик. Ця робота дає мені вихід з зони комфорту, дає можливості, тому що насправді мене люди, як виявилося, надихають. І дуже багато історій, які я дізнаюся з цих нових знайомств, надихають мене творити щось нове, далі розвиватись та й, врешті-решт, вставати вранці з ліжка і взагалі щось робити, а не просто лежати клубочком під ковдрою і дивитися серіальчики.
Я вважаю, що якісь круті речі можуть статися з тобою тільки за межами зони комфорту, тому треба щодня кидати собі виклик.
Що цікавого може запропонувати Молодіжний центр луцькій молоді?
Я насправді можу сказати (може, це прозвучить не дуже скромно), але ми не лише луцькій молоді можемо щось запропонувати, можемо волинській, українській.
Молодіжний центр дає можливості. Можливість повірити в себе, врешті-решт, зрозуміти, що ти чогось вартий, можеш щось робити сам, що ти не просто якась там маленька краплинка в океані, а навпаки – важливий цвяшок у великій машині всесвіту, і насправді, якщо в тебе є якась певна ідея, і ти хочеш чогось досягнути, покращити світ, то треба почати зі свого оточення, зі своєї вулиці, чи зі своїх друзів. Тому що кожен з нас бачить якусь проблему і якщо дуже хотіти її вирішити, її можна вирішити – якщо мати запал, то можна зібрати навколо себе людей. Відповідно ці молоді люди отримують можливість і кудись поїхати, щось побачити, якийсь інший світ за межами свого міста, села, квартири чи, наприклад, нові знайомства. До речі, в нас навіть сім’ї створюються – в нас волонтери нещодавно одружилися.
Насправді, кожен з нас чогось хоче, і в нас це можна знайти. Тому що до нас приходять люди з дуже різною мотивацією – хтось шукає друзів, хтось хоче саморозвитку, для когось це, взагалі, ніби як паралельний світ, тому що вони не знали, що щось існує поза межами школи чи університету, і, взагалі, що щось можна робити самому, а не чекати, коли за тебе хтось це зробить, чи там, наприклад, ходити жалітися: от в нас немає лавки під під’їздом – ніхто ж не заважає її зробити самому. Тому, я ще б хотіла сказати, що ми даємо відчуття відповідальності, що ти сам відповідаєш за своє життя і за те, що тебе оточує.
Недавно дивилася відео, актор Віл Сміт у своєму інстаграмі опублікував, про те, що є якась проблема і є хтось, хто у ній винен, але, навіть якщо ти ні в чому не винен, дуже важливо брати на себе відповідальність владнати це. Ніхто ж не винен, наприклад, що в якійсь сім’ї батько був агресивним алкоголіком, але твій обов’язок потім жити з цим і не стати таким самим чи навіть допомогти своєму батькові. Чи, наприклад, ніхто ж не винен, що стається якийсь катаклізм, але обов’язок волонтерів відновити будинки, так само і в місті – можна дуже довго шукати винних в перекиданні смітника чи побитті лампи, чи того, хто насмітив у маршрутці, але воно ж суті не міняє, просто треба брати на себе обов’язки і щось міняти на краще.
Ми даємо відчуття відповідальності, що ти сам відповідаєш за своє життя і за те, що тебе оточує.
Сучасна молодіжна політика в Україні це зрада чи перемога?
Насправді, я вважаю, що це – перемога, можливо, не така ідеальна, але ніхто з нас не ідеальний. І якщо раніше про це, взагалі, ніякої мови не велося, і молодь зазвичай була в цій державницькій машині лише фоном, кудись там їх зганяли, як декорації використовували, то ми, наприклад, дуже активно співпрацюємо з Міністерством молоді та спорту України. І дуже радує, що вони дослухаються до молодих людей.
Коли я була підлітком, то були дуже популярні різні субкультури, але якось ніхто цими неформальними угрупуваннями не дуже то й цікавився, а зараз, наприклад, проводиться опитування як державницькі органи: управління чи ті самі молодіжні центри, які є комунальними, можуть співпрацювати з цими неформальними об’єднанями: скейтерами, паркурщиками, з тими людьми, які мають спільний інтерес, навколо якого вони об’єднуються. З ними теж треба працювати. Тому я все-таки думаю, що це перемога, так само і закон про молодь пишеться. І, врешті-решт я сподіваюсь, що перестануть говорити цю кальку: «молодь – наше майбутнє», тому що молодь це не наше майбутнє, це – наше теперішнє. Якщо зараз ми не будемо займатися молоддю, то в майбутньому не буде кому очолювати державу, просто всі молоді люди виїдуть закордон, бо рано чи пізно всі ці пенсіонери, які очолюють керівні посади, помруть (ще поки що не придумали способу зробити їх безсмертними), і комусь треба буде брати на себе цю відповідальність і керувати країною. Тому діти – наше майбутнє, а молодь – наше теперішнє.
Я сподіваюсь, що перестануть говорити цю кальку: «молодь – наше майбутнє», тому що молодь це не наше майбутнє, це – наше теперішнє.
Як думаєш чи повинна громадська діяльність з часом переходити у комерційну?
Я думаю, що всі ми хочемо їсти (посміхається), і є якісь базові потреби в людей. Звичайно, на ентузіазмі на перших порах можна дуже багато чого зробити, але врешті-решт багато громадських активістів спочатку дуже активно працюють, а потім ніби як дорослішають – їм потрібна робота, хочеться мати власне житло, хочеться завести сім’ю, і все життя ти не будеш на голому ентузіазмі працювати. Зараз, до речі, з’явилася тенденція соціального бізнесу – тобто ти ніби і бізнесмен, і в той же час відповідальна людина, тому що жертвуєш зі свого бізнесу гроші на якісь громадські ініціативи молодих людей, які хочуть щось міняти у місті і цей ентузіазм не розгубили ще.
Взагалі, якісна робота має бути добре оплачувана, і відповідно, якщо ми хочемо, щоб і в громадській сфері були професіонали, то було б дуже круто, якби з’явилася якась певна комерція в цих проектах. Звичайно, волонтерство – це безоплатна робота. Можна трохи волонтерити, а якщо вже говорити про керівників великих проектів, то все одно має бути якась матеріальна складова в цьому всьому.
Як реалізувати свою ідею, не маючи при цьому великого бюджету?
Коли ми починали тільки працювати, не було таких модних зараз грантових програм, не було особливо зв’язків з бізнесом. Всі наші заходи ми робили або по якомусь бартеру, тобто ми до когось йшли, просили допомоги і люди долучалися. Тоді ще не було відоме слово «краудфаундинг», але по факту, ми вже цим займалися. І коли вже з’явилися якісь грантові програми на ініціативи, то це було: «ого, вау, то на це ще можна гроші отримати!»
Звичайно що коли є гроші, то будь-який дурень може організувати якийсь проект чи захід, чи якусь поїздку кудись, чи фестиваль. Звісно, це важко робити без грошей, але це так само як керувати машиною – якщо ти вчишся керувати механікою, то ти вже на автоматі точно поїдеш, так само і тут – якщо ти зможеш зробити проект взагалі без грошей, то це такий трамплін дуже хороший, це навіть виклик собі, я б сказала. Головне мати ідею хорошу, зібрати команду, тому що без команди насправді ти нічого не зможеш. По факту, для будь-якого проекту не так потрібні гроші, як потрібні саме ресурси. Це можуть бути і люди (ті самі волонтери), це можуть бути якісь будівельні матеріали, якщо хочеться зробити якийсь модний парклет (місце для відпочинку на території паркомісця або на узбіччі вулиці, – ред.) в парку, наприклад. Можна ж завжди співпрацювати з якимись власниками заводів чи з тим самим бізнесом і їм пропонувати від себе чи рекламу, чи згадку про них, подяку, а дехто просто хоче долучитися до гарної справи і взагалі натомість нічого не вимагає.
Але в той же час ми працюємо з Британською радою, в них можна пройти тренінг і отримати фінансування на свій проект. А ще в нас має запуститися молодіжний банк ініціатив – це будуть люди, які створять фонд на фінансування цих молодіжних ініціатив. Зараз якраз набирається команда, яка буде проводити навчання для цих ініціатив.
Тоді ще не було відоме слово «краудфаундинг», але по факту, ми вже цим займалися. І коли вже з’явилися якісь грантові програми на ініціативи, то це було: «ого, вау, то на це ще можна гроші отримати!»
А де братимете на це гроші?
От вони мають займатися фандрайзингом, шукати зацікавлених людей, які мають кошти і переконати їх, щоб вони ці кошти дали на ініціативи. І ці люди будуть в комісії, вони будуть голосувати за подані проекти. По факту, це буде конкурс, як тогоріч проходив пітчинг проектів, тобто якщо ти даєш кошти, то, відповідно, сам долучаєшся до вибору.
Як не перегоріти в громадському секторі?
Це питання, мені здається, турбує всіх громадських діячів (посміхається). Якогось певного рецепту-панацеї немає. Перш за все, я думаю, потрібно робити чергування у своїй діяльності, можливо, мати якийсь відпочинок. Взагалі, громадські люди дуже-дуже багато спілкуються, в них дуже-дуже багато заходів. Коли ти організовуєш багато заходів протягом тижня чи навіть у день може бути кілька, то сам вже не дуже маєш сили і бажання відвідувати ще якісь громадські події.
Мені, наприклад, допомагають перерви на природі без людей, без цивілізації, без телефону, от просто таке перезавантаження на одинці, зі своїми думками чи просто взагалі без думок. І також мене надихають історії інших людей. Часто бувають моменти, коли ти думаєш: о, навіщо це все, це все даремно. Руки опускаються і в той момент життя підсовує тобі якусь історію, людину, яка стає певним моторчиком чи зарядом для тебе, тому що ти дізнаєшся як твоя робота вплинула на життя тієї людини. Це ніби була твоя невеличка заслуга, але в той же час це дало поштовх. От саме успішні історії людей дуже мотивують до роботи.
Знаю, що ти любиш читати, що з останнього цікавого прочитала?
Дуже шкода, що в мене зараз мало часу, щоб читати, але ще я б сказала, що дійсно люблю читати, але водночас я примхливий читач. Тому що, взагалі, я колись ненавиділа читати, мені в дитинстві казали: «що ти оце дурницями займаєшся, краще піди книжку почитай», – це слова мого діда, і я через це дуже не любила читати, для мене це було ніби покарання. Але десь в підлітковому віці натрапила я на книги про Гаррі Поттера і якось вони мене так захлиснули. І я ходила, пам’ятаю, в бібліотеку, і ця третя частина була лише в читальному залі, і я щодня ходила, по 2-3 години читала.
Мені подобається читати нереалістичні книжки, я не дуже люблю ці всі різні мотиваційні штуки. Єдине, що з нон-фікшну, що мені сподобалося і зараз в процесі, це – «Людина розумна» («Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» автор: Юваль Ной Гарарі, – ред.)– книга про людство, як воно розвивалося, як певні моменти впливали на інші моменти. Для прикладу, борці за права жінок мали би бути дуже вдячні вакцинації як такій, тому що вона дозволила сім’ям не народжувати 10 дітей, щоб хоч скількись з них дожили до дорослого віку, а обмежитися двома-трьома. І це дозволило отримати жінкам багато часу на освіту, саморозвиток. До речі, вакцинація була випадково винайдена. Дуже цікаво в книзі подано як такі якісь моменти в розвитку історії людства впливають на великі глобальні речі. В принципі, так само можна навести паралель з якоюсь громадською діяльністю, коли ти щось таке невелике, незначне робиш, але ти можеш вплинути в подальшому майбутньому глобально на всю країну чи навіть на весь світ – тому мені цікава ця книжка.
Ти займалася оформленням Молодіжного центру, часто створюєш афіші та презентації для заходів, не думала фрілансити як дизайнер?
Насправді раніше я цим і займалась. Працювала і у великих проектах, таких, наприклад, як афіші для гурту «Фіолет» чи для «Бандерштату». Зараз, чесно кажучи, якось стало менше на це часу, а ще мені не дуже вдається творити, коли є замовлення. І я напевно би не змогла в цій сфері працювати, тому що ти ніби стараєшся робиш щось – «я художник, я так бачу», і якесь своє бачення є, ти зробиш того логотипу кілька варіантів, і тобі один дуже подобається, а замовник каже: «Фу! Це взагалі відстій!» І тому мене особисто це дуже демотивує. Для мене це така більше творча робота, як віддушина, а коли це фріланс, то треба просто чітко слідувати якимось завданням, вимогам.
Взагалі, творчість, як і історії про людей, мене надихає. До речі, теж один з варіантів, коли мені потрібна додаткова мотивація, то треба зробити щось своїми руками, і після того в мене якийсь запал з’являється. Наприклад, з останнього – це фотозона новорічна (посміхається).
Ти ще ж ляльки створюєш.
Зараз вже ні. Раніше створювала. Кілька років тому була мода на ляьки-тільди, після того робила ляльки-мотанки, лялечку-круп’яничку. Зараз вже менше цим займаюсь. Один з проектів запланованих на майбутнє – хочу зробити флораріум власноруч – це ніби як акваріум але не з рибками, а з рослинками сукулентами. І ти стаєш ніби творцем екосистеми.
Як це бути дружиною громадського активіста?
Насправді це дуже складно, тому що чоловіка майже ніколи не буває вдома. І я раніше цим не займалася, до того, як стала дівчиною громадського активіста, і зрозуміла, що єдиний спосіб проводити час зі своїм чоловіком – це займатися і розумітися на тому, чим він займається. Мені це, в принципі, сподобалось. І все, чому я навчилася, завдяки Захару і з’явилося. Тому в нас дуже часто буває навіть за вечерею ми кажемо: все, ми пішли на побачення, ми не говоримо про роботу, і так чи інакше десь воно все одно зводиться до якихось ідей на майбутнє, майбутніх проектів.
Колись ще в школі я прочитала таку фразу, що закохані люди мають дивитися не один на одного, а мають дивитися в один бік. Я тоді не розуміла: ну як так? Вони ж закохані, вони ж мають кохати один одного, і тільки один на одного дивитися (посміхається). Але з віком ти розумієш це краще – якщо у вас спільні цінності і спільні інтереси, які вас об’єднують, ви рухаєтеся в одному напрямку, ви допомагаєте один одному, то ви – ціла команда, хай навіть з двох людей, але команда, і ви можете зробити набагато більше разом ніж поодинці.
Я зрозуміла, що єдиний спосіб проводити час зі своїм чоловіком – це займатися і розумітися тим, чим він займається.
А кицька М’ята теж частина вашої команди?
Так (посміхається). Насправді, в моєму житті ніколи не було ні кота, ні собаки, ми часто переїжджали з батьками, тому не було змоги когось завести. І я не скажу, що була дуже великим фанатом котів, але в якийсь певний період на фоні того, що чоловік постійно їздив проводити тренінги по всій Україні, мені хотілося завести домашню тварину, і мої друзі 2 роки тому на мій день народження зробили такий подарунок. Це було дуже несподівано, вони просто принесли велику коробку, я відкриваю, а там – кошеня. Вона ще тоді така геть малесенька була, якась перелякана. І в мене з того часу змінилося сприйняття котів. Вона дуже така своєрідна і з характером, дуже нетиповий кіт, тому що зазвичай котів заводять, щоб стрес знімати, щоб вони приходили ввечері лащилися. Вона ж – ні, в неї свій характер, свої звички, клич її не клич – вона не прийде, якщо сама не схоче. Я б сказала, що вона вже член сім’ї навіть.
Опиши образ сучасної молодої лучанки.
Луцьк – місто, яке має великий потенціал, і, відповідно, сучасна лучанка, на мою думку, це молода дівчина, яка багато подорожує, черпає щось цікаве, приїжджає до Луцька і реалізовує всі ці круті ідеї тут. У нас дуже багато чого ще немає, і це дуже класно в плані того, що є де розвернутися – простір для творчості, таке собі полотно, на якому можна малювати.
В той же час, мені здається, що ця людина цікавиться екологією. Наше місто раніше вважалося одним з найбільш озеленених, зараз це вже трохи змінилося, на жаль. Тому я все-таки бачу сучасну лучанку якраз екофрендлі, яка відкрита до чогось нового, хоче пізнавати світ, хоче покращувати, власне, наше місто.
Риторичне питання, але можеш на нього відповісти: цікаво, якою ти будеш бабусею? Як думаєш,чи будеш нарікати на тодішню молодь і казати, що раніше все було інакше?
Насправді з віком воно все одно приходить. Ми часто спілкуємося зі школярами і студентами, і часто проскакують такі думки: а от в наш час… (я не кажу, що було краще, а просто – інакше) (посміхається). І я одразу ловлю себе на думці, що наші бабусі і дідусі, які кажуть, що в Радянському союзі жилося краще, мають розуміти, що їм жилося краще, бо вони були молоді. Тому не важливо чи жили б вони під час Першої світової війни, чи у Вікторіанську епоху, вони б все одно казали, що тоді було краще. Тому я стараюся відганяти від себе ці думки, стараюсь слідкувати за сучасними тенденціями. Мені допомагає те, що в мене сестра на 10 років молодша, і мені абсолютно легко з нею спілкуватися на різні теми. Тому я вважаю все ж таки, що я буду бабусею, яка не буде нарікати, а навпаки – буде слідкувати за трендами. Обов’язково я хочу слідкувати за своїм здоров’ям, займатися спортом до старості років, хочеться бути бабусею, яка залишиться громадсько активною, не буде голосувати на виборах за гречку, і не буде вранці їхати в тролейбусі незрозуміло куди і незрозуміло за чим. Але дехто і в 20 років може бути такою старою зашкарублою бабусею, незадоволеною, «зрадофільством» постійним займатися, тому я думаю, що це навіть не від віку залежить, а від особистості.
Наші бабусі і дідусі, які кажуть, що в Радянському союзі жилося краще, мають розуміти, що їм жилося краще, бо вони були молоді. Тому не важливо чи жили б вони під час Першої світової війни, чи у Вікторіанську епоху, вони б все одно казали, що тоді було краще.
Розмовляла Зю Побережнюк
