Фест, драйв, рок-н-рол: ведучі Жуковська та М’яч

Луцька радіоведуча Вікторія Жуковська (Ж) та соліст рівненського гурту «ВОРСТ» М’яч Дредбол (Ігор Панчук) (М) уже багато років – головні фестивальні ведучі країни. На їхньому рахунку фестивалі «Захід», «Бандерштат», «Respublica», «Файне місто», «Черемошфест», «Ковель Еnergy», «АrtTerritory». Вони молоді, драйвові, завжди готові до імпровізації та несподіванок на сцені. Вони називають себе братом та сестрою, хоча й не мають кровних зв’язків. Я поспілкувався з Вікторією та М’ячем, щоб з’ясувати, який хліб у головних фестивальних ведучих країни?

ПРО РОБОТУ НА ФЕСТИВАЛЯХ

ЖМ: Познайомились у далекому 2010, коли Жуковську привели до М’яча і сказали: «Вона працюватиме на цьому фесті з тобою!». Що творилося в тих білявих головах у цей момент, важко уявити, але на сцені виглядало це не надто гарно – егоїст М’яч, який не звик із кимось ділити сцену, і Жуковська, яка ненавиділа його, бо він постійно її перебивав. Але наступного дня, коли ведучий зірвав голос, білявка мала змогу себе проявити. Уже за тиждень нас запросили працювати разом у Калуш. Відтоді ми чітко зрозуміли, що тільки разом, але ні з ким іншим, ділити сцену не зможемо.

ЖМ: Фестивальна культура в нашій країні тільки починає вимальовуватися. Тому ми самі створюємо образ ведучого таких подій. Це не проведення весілля (на що в нас табу) чи звітних концертів філармонії. Звісно, ми за здорову конкуренцію. Але поки такої не спостерігаємо.

Ж: Робота фестивального ведучого, на перший погляд, банальна – заповнювати паузи між виступами гуртів. Водночас ми доносимо важливу інформацію так, щоб це не виглядало нудно і не було схоже на «інформаційну службу»! Це і жарти, і відчуття кожного, хто зараз дивиться на тебе. На фестах мають «качати» не лише гурти, а й ведучі – без варіантів.

Ж: Уже шостий рік пішов, як ми разом фестивалимо. На бекстейджі постійно трапляється щось кумедне чи навпаки. То штани в найцікавішому місці у чоловіків рвуться, то хтось плутає місто, де виступає. Деякі з цих історій розказуються людям прямо зі сцени, аби ніхто не думав, що бекстейдж – то щось захмарно-недосяжне.

М: Історій маса, але деякі просто розказані музикантами тільки нам, і ми ними не ділимося, так само ми не афішуємо певні особисті моменти гуртів, про які не варто знати всім.

М: Єдиний наркотик для мене на фестивальних сезонах – це музика і драйв. А все інше – буденність, яка потім за осінь і зиму з’їдає, і з нетерпінням чекаєш нового сезону, безсонних ночей, кіловат звуку і мільйон улюблених пісень.

ПРО ЗІРОК ТА ЗІРКОВУ ХВОРОБУ

Ж: Друзями за ці роки стало багато людей (важко назвати двох-трьох, бо решта потім заплюють). Практично з усіма вже при зустрічах обіймаємось.

М: У мене є список гуртів, чорний, як темнота у чорній дірі. Там кілька гуртів, які відверто для мене є гидкими, і залишається загадкою, чому вони взагалі популярні. Ніколи від мене зі сцени не почуєте про те, що мені подобається гурт із мого чорного списку, але як тільки виступає хтось із улюбленців, то я сміливо про це заявляю.

Ж: Наш райдер, на відміну від деяких мегагуртів, дуже простий – стільчики під, негазована вода і вищезгадані енергетики. Все. Ні карпаччо, ні соєвого молока чи мікрофонів за 700$.

М: З наступного року до цього всього буду для себе замовляти на день пачку желатинових ведмедиків Харібо, бо я надто їх люблю.

М: Я б катався на довгому білому лімузині, купував би речі в дорогому магазині… думаю далі слова пісні ви знаєте. Але кому від зіркової хвороби буде краще? Мені точно ні, мене влаштовує моє невпинне і невгамовне життя, коли я можу на рівні спілкуватися із музичними зірками й тими, хто їх слухає.

ПРО БРАТСЬКІ СТОСУНКИ ВЕДУЧИХ

М: Я взагалі не можу уявити конфлікту із Жукічем, може, через те, що це надто дорога мені людина.

Ж: Ми відчуваємо один одного. Ми обоє біляві. Ми – Валеріївна і Валерійович. Коли зірвані голоси, ми спілкуємося жестами і розуміємо один одного. Ми сумуємо один за одним, коли закінчується фестивальний сезон. Ми – Брат і Сестра.

М: Ми підтримуємо один одного і разом, рано чи пізно, захопимо світ. Заведемо планету де формою правління буде фестивальна диктатура.

М: Коли Віку в Карпатах чоловік напідпитку сплутав із Таїсією Повалій, я тільки підтверджував, що це вона і реготав, коли Жуковська не знала, як від такого позбутися. От такий я добрий брат.

Ж: Які наші фішки? Бути собою. Вміти достукатись і зазирнути в очі кожному, хто під сценою.

М: Я – М’ячДредБол – це вже фішка.

ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНСЬКОГО

Ж: Українські фестивалі тільки формуються. Років за десять можна буде їх критикувати. Тішить те, що вони унікальні, бо не рівняються на закордонні, а намагаються будувати свою автентичність. Прикро, але з року в рік виживають тільки найсильніші. Важко зробити фестиваль, аби він був прибутковим. Це важко, але можливо.

М: Не вистачає розуміння людей, що за якість треба платити. Безкоштовні алко-зариго-бидлофести просто привчають до фестивального «содому і гомори», коли байдуже, хто на сцені, головне – високі градуси в крові.

Ж: На Бандерштаті працюємо разом з 2010 року. Це один із найрідніших та найдушевніших фестивалів. У Луцьку більше хвилювання, коли виходиш на сцену, бо кожного третього під сценою ти знаєш.  А тому не можна впасти лицем у бруд.

Ж: Головне, аби любов до власної країни йшла від серця, бо награність і показовість відразу відчуваються. Завжди кажемо, що коли ти вдягнув вишиванку чи світшот із тризубом – поводься відповідно.

М: Українське може бути не тільки на одязі, насамперед воно має бути в душі. Завжди має бути гігієна у всьому – тілесному, музичному і патріотичному. Не можна просто піддаватись потоку маси, адже той потік не завжди правильний. Спочатку треба це відчути в собі, а вже тоді вирішувати, як і в який спосіб ти хочеш виявляти рівень свого патріотизму.

Розмовляв Ігор Семенюк