• Про нас
  • Контакти
РЕКЛАМА
Tuesday, January 31, 2023
  • Вхід
Луцьк News
  • Прогнози
  • Коментарі
  • Рекомендації
  • Відео
  • Події
  • Хештеги

No products in the cart.

ДОДАТИ НОВИНУ
ПІДТРИМАТИ
  • Головна
  • #StandwithUkraine
  • #StopRussia
Результатів не знайдено
Переглянути весь результат
  • Головна
  • #StandwithUkraine
  • #StopRussia
Результатів не знайдено
Переглянути весь результат
Луцьк News
Результатів не знайдено
Переглянути весь результат
Головна дозвілля

Реакція на успіх як тест на адекватність

slavasavosh Автор slavasavosh
23.07.2018
у дозвілля
Reading Time: 1 min read
444 5
A A
0
Share on FacebookShare on Twitter

Мандрівниця і перекладачка Катерина Калитко каже: “Моїм персональним тестом на адекватність українського соціуму є публічна реакція на жіночий успіх”.  І продовжує у колонці на Повага: “Щоразу, коли жінка переживає щось значне і вагоме, і вагоме не тільки приватно, з чоловічого боку ми часто маємо поблажливе поплескування по плечу, фізичне чи вербальне, і примирення з фактом цієї “випадковості”.”

У гірших випадках звучить в’їдливе знецінення, намагання пояснити все втручанням зацікавлених осіб, іноземними грантами, протекцією, несамостійністю, а далі – неодмінні поради триматися природою й суспільством відведеної ролі, звинувачення в зухвалості й невдячності.

Дисклеймер: адекватних чоловіків-профеміністів у цьому контексті я виношу за дужки. Серед моїх друзів питома більшість саме таких, але їх, на жаль, досі надто мало, щоб кардинально оздоровити загальну картину.

Не далі як учора я раділа великому європейському успіхові колеги, молодої письменниці, а потім прочитала у фейсбуці низку постів поспіль, у яких – о, дивний збіг! – чоловіки вдаються до знецінення зробленого жінками. У тому числі й того успіху, якому я раділа. Зазвичай спостерігати за такими вибухами смішно, але часом їх стає так багато, цих людей, що точно-точно знають, яким має бути чуже життя, а якою – література, де пролягає межа між прозою й поезією, що звідки росте, хто, що, кому і в якій кількості винен – аж стає критично задушливо, наче до Землі вже підлітає трієрова Меланхолія. І краще б вона таки прилетіла, думаєш іноді.

 У північних гірських регіонах Албанії, тієї самої, біля чийого моря останнім часом полюбив масово відпочивати і наш люд, досі живий звичай під назвою “бурнеша”.

Якщо коротко, дівчата з родин, де не лишилося чи й спочатку не було спадкоємців чоловічої статі, формально добровільно, а насправді внаслідок соціального примусу обирають для себе долю sworn virgins, перевдягаються чоловіками – і решту життя проживають у чоловічій “шкаралупці”, користуючись усіма правами й свободами, невідчужуваними для чоловіків. Окрім одного – не мають права на шлюб і взагалі статеві стосунки.

Росте це з 15-го століття, коли князь Лека III Дукаджині уклав свій “Канун”, кодекс законів для країни, який всотав і зробив нормою увесь абсурд звичаєвого права, наприклад, кровну помсту. За статтею “Кануну” під номером 88 успадковувати майно батька має право тільки син. Сини ж дуже часто ставали першими жертвами кровної помсти, спрямованої проти певного роду. Та й узагалі родина без синів – автоматично проклята. Так народилася практика перетворення жінок на “бурнеш”, неіснуючих синів – зазвичай потерпала найстарша дочка в родині, але не завжди.

Втім, заради справедливості треба сказати, що багатьма це сприймалося як привілей: позбавляло, наприклад, ризику в перспективі вважатися чоловіковим майном чи стати рабинею в чоловіковій родині після його наглої смерті. Натомість з’являлися права – соціальне життя, майнові переваги, власне господарство. Від Середньовіччя людство пройшло начебто такий довжелезний шлях, але подекуди тогочасні закони не втратили своєї сили. І не варто недооцінювати морального виміру такої практики, зводячи її до суто соціального інструментарію. Бо йдеться і про систему цінностей, у якій кількісна перевага жінок у спільноті – це горе, ущербність і прокляття, тож треба щосили постаратися й перетворити “бракований” людський матеріал на “нормальний”.

Згадана Албанія – найяскравіший приклад, однак така практика була дуже поширена на османізованих Балканах, знайшла відображення у фольклорі, згодом – у літературі й кіно. Тут за приклад можу навести стару боснійську севдалінку “Sluzim cara devet godin dana”, яку прозово переосмислює Міленко Єрґович у “Іншалла, Мадонно, іншалла”. Хоча в Боснії, скажімо, ця практика була м’якшою й відійшла доволі рано. Є чудовий югославський фільм Срджана Карановича, ще 1991 року, “Virdzina” – так це явище називалося зокрема в приадріатичних поселеннях, де й відбувається дія картини.

А от американська фотографиня Джилл Пітерс у 2009-2013 роках спеціально їздила в Албанію познімати теперішніх бурнеш – деякі з її фото можна побачити під постом. Я не знала живих бурнеш, але багато говорила з людьми, які їх знали. Пишучи “Воду”, постійно тримала в голові цю Албанію, з одного боку – бо це так промовисто, ніхто навіть не намагається осучаснити середньовічній кодекс, навіщо, коли так просто можна зламати жінку, замість надавати їй якісь права.

З іншого боку, в цій історії я щохвилини думала і про Україну і саме тому намагалася довести конфлікт у власному тексті ледь не до абсурду – показати, як соціум звично ламає жінку через коліно просто так, знічев’я, бо має цей інструментарій, бо йому це дозволено.


Здавалося б, це щось таке моторошне й далеке. Але гірка іронія полягає в тому, що модель цієї “чужої дикості” дивовижним чином корелює з моделлю гендерної взаємодії в українському суспільстві. І не в тому романтизовано-міфічному історичному, що існує в уяві багатьох, де матері й діти ледь не поголовно були грамотними, а жінки безперешкодно рулили в традиційних матріархальних сім’ях.

Насправді все виглядало, звісно ж, дещо інакше, але зараз не про це – про суспільство сучасне. Воно так само готове ламати під себе жінку, як і замкнений гірський анклав колись у Середньовіччі. Промовисто, що питання – “Чому з героїнею стається таке? Навіщо?” – щодо описаної мною в “Землі Загублених” ситуації завжди виникали тільки в українських чоловіків специфічного ментального складу – як симптом того, як глибоко проросла подібна тутешня звичка, якою непомітною стала.

Жінка, яка самореалізовується в Україні, повинна бути готовою до того, що найпоширенішою реакцію на її успіхи буде отруйне знецінення й порада “знати своє місце”. Визнання жінки шиєю, яка крутить головою-чоловіком, є ледь не вершиною її визнання.

Величезна кількість чоловіків готова заборонити жінці кар’єру, самостійну подорож, спілкування з мамою, сестрою, подругою, покарати свою супутницю за непослух і переступ. Ту ж сміливицю, яка обходить такі перепони й рухається далі, починають сприймати як “мужика”, який зрікається традиційної жіночої ролі й заходить на чоловічу територію успіху й сили. Логічно, що від неї очікують пристосування до чоловічих поведінкових практик, у тому числі й до цькування інших жінок. Моторошно те, що деякі жінки справді на таке пристають.

Теги: Албаніяжінкаправа людинистатусстосунки
Поділитися349Твітнути218Поділитися87
slavasavosh

slavasavosh

Луцьк News

© Спектр Медіа Група

Меню

  • Про нас
  • Умови користування
  • Політика конфіденційності
  • Публічна оферта
  • Контакти

Слідкуйте за нами

Результатів не знайдено
Переглянути весь результат
  • Луцькі соколи
  • Без категорії
  • Бізнес-проєкти
  • Відео
  • Дзеркало міста
  • Open Volyn
  • Таємна влада
  • Культура країни
  • Місто світла
  • Запитай у лікаря
  • Інтерв’ю
  • Освітній Update
  • Події
  • Прогнози
  • Рекомендації
  • Стрім
  • ТОП
  • Хештеги

© Спектр Медіа Група

З поверненням!

Увійдіть до свого акаунту нижче

Забули пароль?

Отримати свій пароль

Будь ласка, введіть своє ім'я користувача або адресу електронної пошти, щоб скинути свій пароль.

Увійти
Are you sure want to unlock this post?
Unlock left : 0
Are you sure want to cancel subscription?